Сергій Рясенко. Вправи
Буває дні летять як штахети, коли їдеш на ровері садом на озеро і не помічаєш який сьогодні хороший день
Камон
Аби зявився голос треба щоб дуже накипіло, особливо вранці, особливо насамоті. А не просто закипіло, підняв кришку і осіло, дмухаю і вже не біжить.
Я хочу забратися з цієї планети к єбеніматері і байдуже куди, аби звідси. У інші світи, через край і ще раз за край. Аби не сумніви.
А чи буде там Інтернет? А це все лишати…, а куди ровера? І всі ці лахи. А що якщо інша планета менша і крутиться швидше, а це не 24 години, а менше. А куди я поставлю клієнтів? А курс на осінь і чи є там орки? Вряди годи орки, іх і тут скоро не буде. Чи я сам не знаю, чого я хочу, чи то люди вже дратують без винятку.
А ще собаку виводити. Слухайте тьотю, ну куди ви йдете прямо на мене з вашим пінчером, сам маленький, а поводок 5 метрів. І пес думає, що він потужна матерія, гімна кусок жодної команди не знає, бо не вчать, а нащо вчити. Не думали коли купляли, що руки повисмикує. А западло в кишеню кусок кабаноса взяти і камон навчити. Ну так, це проблема. Переклад собачих команд. Моя – "рядом" - давно знає, а от сука "поряд" - ну ніяк не відгукується перед прохожими встид. Клео – поряд! Похуй, біжить собі, навіть не оглядається. Не для собачих команд моя співуча мова. Клуня – камон, ну щоб ти здохла – рядом! Ко мне! – не бачиш машина їде!
Клуня, до мене! Звучить занадто поетично. Це щось інше, з минулого життя про людей і почуття. Так трохи за шию й тихенько – іди до мене.
Кажуть, що вже ніколи не буде як раньше. Наївні, букви забудемо? Невроз, симптом і депресія, як латали світогляд так і лататимуть. Все важке що було - то залишиться. Крім того хто не повернеця. Як витерти память? Інша планета, перелетів і все забув. Але як? А тут куда? Думав на Ланку, то там революція. Сука, я тільки подумав і вже революція. В Іспанії кажуть нема тротуарів і в море довго заходити. Нахєр мені тротуари? У нас також по ним не дуже ходять, я втомися на Подолі за рульом матюкатися.
А взагалі потрібно матюкатися? Я мовчу, роблю свою справу. Підйом, прогулка, їж, клієнти, зал, клієнти, їж, переселенці, кризові, чиїсь літні батьки – ой я так не хочу їм мішать, а що не так - то я додому. Ні пенсії в Ванкувері не вистачить, а що мені й сказать не можна… Нє нє то я не плачу, я тут скраєчку, але займу все місце. Сука. Загублені у часі люди. Допоможіть з дитиною, такий хароший мальчік 10 років. Дорікає нам за гени. У нас в Сієтлі 8, у вас за Києвом - 6та ранку, нормально? Так так, мені не проблема, буду на звязку, немає проблем. Блядь! Невже так важко зявитися вчасно! Відімо ми размінулісь во времени, простите, может перенесем на завтра? А що давайте, ще щось напишу.
Вейк ап в 5:30 итс май бренд.
Клуня камон! Ідем гуляти.


Абрикоси
Дві сторінки ні про що своїм голосом зверху вниз до глибокого голосу, десь там мій глибокий голос. Але ж кажуть, - кричав не своїм голосом. Занадто глибокий голос – не свій голос, не мій голос.
А чий?
Купував абрикоси, вони зараз гарні, рівні, медові, пружні, звабливі, забагато прикметників, але такі вони є. Дасте пакет. Я наберу собі ваших абрикос?
Я сама зараз виберу - каже.
Я легко дратуюся.
Я звичайно втікаю, коли зачіпають те, що сподобалось тільки мені.
Я не відчуваю це більше своїм.
Я легко віддам, хоча маю битися.
Те що забрали не варте, бо можу скалічити.
Якщо не по-моєму мені вже не треба, я залишаюся сам.
Але цього разу купую. Вже вдома розламую їх рівно по середині, кісточка легко показує себе, виймаю і їм. Я люблю розламувати, а потім істи. Бо якщо цілу вкушу, мушу ловити ту кістку зубами і язиком, щоб не ковтнути. Бо якщо цілу проковтнути, то буде біда. Краще частинами.


Зрештою мистецтво аналітика це мистецтво вправного мясаря, який свіжує тушу розділяючи її точно суглобами. У цьому місці я хочу бути вегетаріанцем, але навряд чи стану, і не тому що позбавлюсь восьми незамінних амінокіслот.
Мій дід їв м'ясо. Зимою колов свиню.
Я завжди боявся як вона кричить.
Я уявляв себе на її місці.
Я не можу знайти в собі такого звуку, щоб переконати когось лише криком зупинитись.
А що якщо це мій найглибший голос.
Я втікаю, я памятаю тільки хороше.
Про діда, про зиму, про те як до вечора була вже готова ковбаска. І вже потемніло і дід виходить на двір, щоб коптити її соломою. Вона висить кільцями на кілку, а під ним горить солома. І це було гарно.
Я стояв і дивився як йому було смачно брати снопа. Він поводив ним вправо і вліво. Трохи задалі, щоб тільки жар і дим, а не вогонь торкався ковбаски. І це було схоже на магію і чаклунство, бо іскри летіли і повторювали в повітрі лінію його рухів. Дюдю, дайте я! Чекай, оступсь, дайно я поки сам, тут хучі треба, щоб не спалити. Я стою і ні про що не думаю, а тільки дивлюсь, слухаю і дихаю.
Через роки я зроблю собі з цього роботу.
Я слухаю і дихаю, і дивлюсь аби не спалити.

Віники
До канікул чотири дні, якщо рахувати суботу, бо в суботу має бути єкскурсія.
Рясенко заходь, то хто курив віники за майстернями? Скільки вас там було? Стій не бійся! Директорка сидить за столом внапівоберта до вікна і визначає на око суму цвіту на каштані навпроти.
Величезний стіл посередині кабінету, а до нього, як човен до пристані, приставлений ще один. Повздовш, ніби то буква Ти, або Ши, але в Ш треба прибрати дві крайні палки, щоб залишилася тільки середня. По обидва боки і спереді стоять стільці або навіть крісла, з досить важкими спинками. Вони схожі верстаки, верстаки для наради. Цікаво вчители іх відсувають, чи стоять біля них, як учні на лінійці.
На столі, той що поздовж, хтось забув зеленуватий пласмасовий ковпачок від ручки, але самої ручки ніде не видно. Так і лежить він самотньо, абсолютно без користі, трохи зліва від стопки паперів і двох книжок.
На директорці синє плаття і світло коричневий піджак. На шиї білий бант, як у сусідки Юлі. Такий бант, що не стоять букетами на хвостах, а лежать смужкою. Тільки в директорки не на голові, а на шиї. Цікаво, чи є в неї другий? Ну так, другий не другий, а на другий рік залишити може. Сука! Ні не вона, вона классна. Просто сука. Блін. Буду як той ковпачок, неприкаяний, серед непонятно кого. Чорт в другий "а" чи "б" засунуть? Блін.Блін.Блііін.
Травень, три дні до канікул – четвертий класс... Свобода, різні вчителі, ходити по школі із класу в клас. Всі мої в четвертий, а я в третій з другим. Може здати Бодю І Русіка, щоб і вони зі мною? Та нє.
Блін, погода, тепло, не жарко, вікна кажуть що літо, свіже повітря з відкритого вікна. Три дні до щастя. Село, озеро, дюдьо, бабця, ровер, вареники з трускавками, коні, Йож з Прокопом, Таня з гостинця, халабуда в лозах, молоко з пирогом. Батьки взнають - вбють!
Не вбють Рясенко! Директорка розвернулась, біжи поклич мені Стоцького.
Я не знаю які віники Адо Федорівно! Може то старші. Добре, зачиняй вже двері.
Зачинив. Бодя, йди до директора. Сказала, що тебе на другий рік залишить, якщо курив. Так що мовчи! Найважче було не понюхати пальці.

Ворота
Пробач кажу, сидиш затягнута по самого носа у платок, аж вікна впріли. Тобі ж не зручно і ноги вже заклякли, хоч відсунься. Бачиш машина невелика але ж, колись нам і тут було затишно. Стоїмо отак посеред дороги і будемо стояти поки не глянеш на мене. Дуже добре! Ага, маленька червона машина посеред дороги стоїть. Дяка, що пята ранку і рух невеликий, люди сплять, тому кому оминати не бікає. Аварійка клацає, маленький червоний трикутничок. Клац-клац, клац-клац, клац-клац, клац-клац, клац-клац, клац-клац, ти думаєш то аварійка клацає, то моє серце кровью стікає, але терпить.
Не подобається мені, як все вийшло визнаю, перший раз не встиг до вагону, ловив на сходах, але ж зловив! Бач, впізнав твоє темно сіре пальто серед людей, з навмисно короткими рукавами. Обожнюю твої голі руки в цьому пальто, особливо зимою, весь час думаю як ти не мерзнеш, а краса ж яка і секс. Пускай вже ту сумку! Сидиш, як налякана тьотя з села в метро, вхопилася обома руками, тіпа її мають вкрасти.
Ну, як вийшло так і вийшло, яж як бетмен, он лише капці, футболка і пальто. Слухай, можеш подивитися сюди? Памятаєш цей двір, ось там за аркою? Перша лавка для бабусь, а друга далі за ожиною, майже не помітна якраз для двох. Ти ще була в тому синьому платті з червоними гудзиками. І старі ковані ворота. Ми ще думали, хто повз них ходив? Стіни нема, самі ворота, а якийсь чоловік з рудою собакою відчинив їх і зайшов у двір. І зачинив, а міг би обійти просто збоку і собака здається була такса.
Вперше таке бачу, сказала ти, дивна людина. А мені це дещо нагадує, то як ми зараз, сидимо зясовуємо. Пам'ятаєш той будинок у кінці вулиці Карла Маркса? Колись ми там були в квартирі, коли натомилися - пішли гуляти, правда недалеко. Ти сиділа на руках у Яковченка і казала що у його такси дуже довгий ніс, а я казав що ревную. А ти казала, що то дивно ревнувати до бронзового чоловіка у береті, та щей з хустинкою. Так, я тебе до всього ревную, ось зараз до цієї сумки. Нє нє, прекрасна сумка, чи то руда чи то червона. Дуже вишуканий колір, он і китицею весь час хочу гратися, але ж ти не дозволяєш, ніколи. Так, я знаю, то мені не цяцька. І форма вишукана, як карпаться тайстра, але з грубої волової шкіри. В тебе ж не така груба шкіра, правда? Чому? Бо не груба. Бо не може така гарна жінка бути такою жорстокою. За що, ти мене так ненавидиш? З якої причини? Без причин, а я знаю. Якби то був якийсь поважний дядько, з портфелем у капелюсі, ти би до нього так не ставилася. Може нам краще просто піти додому? Давай залишимо машину тут. Зайдем у двір, пройдем через ворота, я тебе поцілую, підем додому, я наварю тобі кави, скажу що скучив. А коли натомишся спочатку наспимось, а потім підем гуляти. Цікаво, чи є ще оті ворота? Йдем подивимось, відпускай вже сумку.

Не 500
Знову чиста сторінка. Я давно перестав тебе боятися, почну писати і слова знайдуться. Щось схоже кажу клієнтам сто двадцять тисяч разів на тиждень. Головне, змусити мову працювати. Мова, насамперед - то обчислювальна система, а вже потім знаряддя спілкування. Буває, що клієнт приходить і каже, що не знає про що сьогодні розповідати. У цей моент я потираю руки і відповідаю, що інструкція зовсім інша. Я не прошу розповідати все що спадає на думку. Правило цілком конкретне, а саме - кажіть все що вам спаде надумку! Не розповідайте павутиння, а кажіть! І це принципово. Головне змусити мову працювати. Йти за мовою, повзти за мовою, лізти навпомацки, навкарачки, плентатись, підскакувати, чимчикувати і вона виведе. А куди? До переживання. До того невимовленого, не оформленого. Яке вже занадто довго стоїть у черзі, щоб отримати слово. Вбратись у нього і подивитися в люстро. Стати сльозами, сміхом, хлопчиком гицлем, стрімкою ходою, змерзлою дівчинкою, покусаними губами, розмазаним тушем, мама надулась, гуашем чи акварелями, снами, ногами, пляцками, сумом, снобізмом, запалками, морем, він пішов коли я була мала, картопля фрі.
Зараз, я нагадую собі бігуна, якого обігнали на коло і в принципі можна вже й не бігти і ніхто нічого не скаже, бо вже не суттєво. Але я не хочу це памятати весь час, завжди. І навіть ніколи не згадувати. Як не доробив, не зайшов, не подзвонив, не підтримав не приїхав, не запросив коли міг чи не міг. А памятати доводиться. Я сам часто кажу клієнтам, що почуття провини повязане з втратою - дає нам відчуття контролю над життям. Тому що, ми треккер вписуємо себе як елемент в конструкцію невідворотності. Так дужче болить, але не так страшно. Щось нібито залежить від нас. Щось може і залежить, але не все абсолютно. Нажаль. То всеодно відбулося б. Так зараз кажуть про війну. Загарбницька війна - є найбілша перверзія, яку тільки можна собі уявити. Чи уявити, що уявляю. Бо це ж треба відшукати у корпусі мови такий виверт. А я таку конструкцію не складу, принаймні не зараз. Тому й не вірили. Бо ми чемні люди. Наприклад, хтось бачив українське порно? Порно українською? Його не буде. Бо сором, не встид, а сором. Українська, не те що цнотлива, а вихована. Вихована, викохана, не похована. І є чим пишатись свинцеві кульки насправді і це нормально. Чи український шансон? Його не буде. Хіба що Стус, вірші з тюрми і лазурове простелися. Бо не тюремна нація, не буде романтики злодіїв.
А злодії будуть. Але не ми. Ми чемні люди і злодій вже не злодій, бо не втік. А злодії ж втікають. А злодію втікати не треба, йому усе відомо наперед і нам також. Тому не йду наверх, бо нащо той клопіт. Я я натюрліх, нохайнмаль.

Made on
Tilda